ГенрЁ Лайон ОлдЁ — харкЁв’янин, точнЁше — два харкЁв’янина: Олег Ладиженський Ё Дмитро Громов. ФаховЁ письменники-фантасти (жанр, в якому працюють ОлдЁ важко означити, а тому здебЁльшого ©хнЁ романи зараховують до напрямку фентезЁ). Нечлени СпЁлки письменникЁв Укра©ни. За останнЁ два роки в РосЁ© видано пЁвтора десятки ©хнЁх книжок. Минулого року роман ОлдЁ "Пасерби восьмо© заповЁдЁ" здобувся на одну з найвпливовЁших росЁйських лЁтературних премЁй — "Странник".
Отже, я пропоную на вашу увагу розмову з Олегом Ладиженським — одним з найвЁдомЁших укра©нських письменникЁв в РосЁ©, а вЁдтак — майже незнаним в Укра©нЁ.
— Ви усвЁдомлюєте себе творцем масово© лЁтератури?
— НЁ, про яку масову лЁтературу можна говорити з нашими накладами? Масова книжка — це хоча б сто тисяч примЁрникЁв. А ми взагалЁ починали з того, що видавалися на власний кошт.
— Ви щось заробляли на цьому?
— НЁ, просто нЁхто нас не друкував. І не лише нас — вЁтчизнаних фантастЁв вцЁлому.
— ЗацЁкавлення сучасною лЁтературою в РосЁ© зростає чи застигло на певному рЁвнЁ?
— Читають... ПринаймнЁ, видавництва працюють все потужнЁше. Значить, книжки розкуповують. Думаю, телебачення помре ранЁше, нЁж книги. Це прогноз Брюса СтерлЁнга — менЁ здається, що вЁн не помиляється.
— Але ж дЁйснЁсть наштовхує на протилежнЁ думки.
— Книжки друкували, друкують Ё будуть друкувати.
— Ви не вЁрите у майбутнє реалЁстично© прози?
— РеалЁстична лЁтература матиме хорошЁ перспективи, якщо не збочуватиме на вже вЁдпрацьований матерЁал: побиття мертвого лева Ё ниття, як же було погано за радянсько© влади. Вже набридли всЁ цЁ спогади, мемуари, Довлатов... Не варто також знову опускатися в андеграунд — це непоганий двигун, але дуже сумнЁвний як постЁйна лЁтературна метода. НатомЁсть фантастика — спосЁб мислення. Я не вмЁю писати суто реалЁстичну прозу, без "вЁдступЁв". Це як перець у борщЁ, як незвичний погляд на реальнЁсть. А де фантастика в "Пасербах восьмо© заповЁдЁ"? В тому, що там бЁгає якась Ёстота, котра називає себе дияволом? Ну, назвемо його просто божевЁльним. Фантастика — поняття вЁдносне.
— Ваше ставлення до постмодернЁзму.
— Колись АндрЁй Лазарчук на запитання, що таке постмодернЁзм, вЁдповЁв: "ПостмодернЁзм — це гЁвно". ДоволЁ цЁкаве визначення... Я не знаю, що таке постмодернЁзм. Але дехто з критикЁв стверджує, що ми — представники цього напрямку.
— У "Пасербах восьмо© заповЁдЁ", де дЁ© вЁдбуваються у польських Татрах, ви доволЁ впевнено змальовуєте реалЁ© 18-го столЁття , — зЁ знанням вЁдповЁдно© лексики, етнографЁчного матерЁалу. ЗвЁдки така поЁнформованЁсть? Чи це лише властиве фантастам вЁльне поводження з реалЁзмом?
— З одного боку, можу сказати, що книжки розумнЁ прочитав, пЁдняв довЁдковий матерЁал, переглянув кЁнострЁчки, живопис, прочитав вЁршЁ тЁє© доби, намагався вслухатися в мову. З Ёншого боку, такЁ речЁ якраз самЁ приходять. Себто, спочатку пишеш, а потЁм дивуєшся, звЁдки це все знаєш.
— В цьому романЁ ви доволЁ вЁльно трактуєте персону диявола, синтезуючи його "новий ЁмЁдж".
— Свого часу в католицькЁй теологЁ© постало таке питання: хто знаходиться в пеклЁ й раю, якщо Судного дня ще не було? Хто взяв на себе право судити? Тож ПапЁ Римському довелося констатувати, що нЁ в раю, нЁ в пеклЁ немає жодно© душЁ.
Людина може бути гЁрша за будь-якого диявола. Неможливо вигадати таку шкоду, що ©© мЁг би заподЁяти диявол, а людина — нЁ. Тому наш диявол - це людина. Колишня. Без рЁг Ё копит. І називається вЁн Великий Здрайця, себто — великий зрадник. МЁж Ёншим, концепцЁя диявола як носЁя зла у БЁблЁ© вЁдсутня. НатомЁсть нам хотЁлося збагнути: чи можна пожалЁти диявола, врятувати його.
— Ви вЁрите в те, що диявол надається до рятування?
— Я не буду вЁдповЁдати на це запитання. Автор говорить книжками. КрЁм того, читацьке сприйняття не завжди збЁгається з позицЁєю письменника. ХЁба можна стверджувати, що раз у книжцЁ розповЁдається про дурнЁв, то й сам автор — дурень?
— Саме тому й запитую.
— Не скажу.
— СтЁвен КЁнг проголошує, що має на метЁ залякати читача. Як ви ставитеся до тако© "теорЁ© лЁтератури"?
— КЁнг пожартував. Коли читаєш третЁй його роман — вже не страшно. ЦЁкаво чи нецЁкаво — Ёнше питання. От, наприклад, харкЁвський письменник АндрЁй Дашков пише так, що волосся на головЁ дибки стає. У порЁвняннЁ з ним КЁнг як "залякувач" — на©вна дитина. Та й навЁщо читача лякати? Просто є письменники, якЁ хочуть, щоби читач сприймав ©х емоцЁйно, а є такЁ, що вимагають вЁд читача Ёнтелектуально© участЁ, самостЁйного творення висновкЁв. Нам завжди здавалося, що цЁ завдання варто поєднувати.
— В чому полягає призначення письменника?
— РозповЁдати ЁсторЁ©. В нормальному селЁ повинен бути свЁй оповЁдник, до якого вечорами приходили би люди, щоби, вислуховуючи оповЁдЁ про богЁв Ё геро©в, з’ясувати для себе, що вбивати ближнього не варто, що кохати Ё гвалтувати — рЁзнЁ поняття. І все це вЁдбувається ненав’язливо, без прямолЁнЁйних моралЁзувань.
— Ваше ставлення до моралЁ.
— Я погано розумЁю мораль суспЁльства. Для мене це своєрЁдне мЁрило: що я можу робити Ё чого не можу.
— Ви ототожнюєте себе з власними лЁтературними героями?
— Коли я вдаюся до такого порЁвняння, виходить щось схоже на вирЁзання силуету: ось я, а ось герой — ми складаємося, Ё я починаю або себе обтесувати, або героя. Себто, будь-якЁ ототожнення бЁльш нЁж проблематичнЁ.
ВтЁм, людина може обтесати себе до невпЁзнаваностЁ. Наприклад, вдень ви ходите на роботу Ё розвантажуєте вагони, а ввечерЁ заявляєте: я — ельф! У мене Ё вуха гострЁ, Ё розмовляю я незрозумЁлою мовою.
— У двадцятому столЁттЁ лЁтература ледве встигала продукувати актуальних геро©в, починаючи вЁд пост-детективних ЁнтелектуалЁв аж до...
— "МЁцного горЁшка" у виконаннЁ Брюса ВЁлЁса. Кожна доба потребує свого героя. Не могли американцЁ обЁйти щелепи Ё м’язи Арнольда Шварцнегера. МЁж Ёншим, звернЁть увагу, ©хнЁ теперЁшнЁ геро© — не надто вродливЁ, проте мужнЁ. А якихось 30 рокЁв тому ©хнє суспЁльство потребувало спокусливих Ё витончених чоловЁкЁв.
— А який герой, на вашу думку, потрЁбен сьогоднЁшньому середньому укра©нцевЁ?
— Напевно, можна розмЁрковувати про нового героя для, скажЁмо, бЁльшо© частини слов’ян, втЁм... ВЁн ще не сформувався. Пошуки тривають. Найлегше — культивувати голЁвудськЁ зразки.
— Чи завжди останнЁй написаний вами роман здається вам найкращим?
— Так, переважно. Поки не мине трохи часу.
— У вас є романи, про якЁ не хотЁлося би згадувати?
— Намагаємося писати так, щоби уникнути сором’язливих спогадЁв. Поки що вдається. Це як ©жа: один роман — як обЁд з трьох страв, Ёнший — як келих шампанського з шоколадкою. Тож не варто сподЁватися, що шампанське з шоколадом втамує голод, а ґрунтовний обЁд посприяє Ёнтимному спЁлкуванню. Їжа має рЁзне призначення.
— Даруйте за неофЁтське запитання, але як ви пишете у спЁвавторствЁ?
— МенЁ щоразу доводиться про це розповЁдати... Наш приклад — не рецепт. Спочатку у когось виникає задум, частина Ёде©, яскравий епЁзод, словом — щось. Ось тодЁ ми починаємо ходити: беремо по пляшцЁ ПепсЁ й накручуємо мЁстом круги, говоримо, вигадуємо якЁсь сюжетнЁ й структурнЁ навороти, дЁалоги. Це може тривати два тижнЁ, може — два мЁсяцЁ. Коли кЁстяк вже починає обростати м’ясом, тодЁ ми сЁдаємо писати. Працюємо окремо: я в себе вдома, Дмитро — в себе. Домовляємося, кому що хотЁлося би писати, потЁм — обмЁнюємося написаним Ё кожен працює з текстом спЁвавтора. ПотЁм пишемо далЁ, мЁняємося, складаємо докупи. ПостЁйне взаємне вичитування призводить до того, що готова рЁч проходить через дванадцять редактур.
— НайшвидшЁ темпи написання роману.
— Три мЁсяцЁ. НайповЁльнЁшЁ — рЁк з хвостиком.
— ВЁд чого залежить швидкЁсть написання роману?
— Початок завжди йде повЁльнЁше, фЁнал — швидше. ПотрЁбно пЁдняти багато матерЁалу. Коли писали останнЁй роман — "Чорний баламут", — де розповЁдається про КрЁшну (тЁльки не про того, якому моляться крЁшна©ти, а про того, котрий жив чотири тисячЁ рокЁв до нашо© ери, як написано в МахабхаратЁ), нам довелося мало не санскрит вивчити. РЁк ми писали роман "Герой повинен бути сам", бо копалися в СтародавнЁй ГрецЁ©. Щоправда, комп’ютер пришвидшує роботу — суто технЁчно.
— ЯкЁ у вас комп’ютери?
— У мене — гЁрший, у Дмитра — кращий, — за взаємно© згоди, бо вЁн пЁд’єднаний до мереж. Тому в нього — двохсотий ПентЁум, у мене — четвЁрка з сотим процесором.
— Якби не лЁтературна дЁяльнЁсть, в який спосЁб ви б заробляли грошЁ?
— Дмитро — доволЁ непоганий хЁмЁк, який не пЁшов на захист кандидатсько© дисертацЁ©, бо ми якраз писали роман. Я — театральний режисер Ё тренер карате. ОстаннЁм досЁ займаюсь, — свого часу судив мЁжнароднЁ змагання, чемпЁонат колишнього Союзу. Себто, мЁг би тепер стати, наприклад, функцЁонером вЁд карате.
— Чи знаєте ви ще письменникЁв, якЁ би поєднували лЁтературну працю з карате?
— Так, у Роджера Желязни — коричневий пояс, у Барбари ХамблЁ — чорний.
— РозкажЁть коротко про вашу спортивну бЁографЁю.
— Ще в дитинствЁ менЁ подобалися єдиноборства — займався фехтуванням Ё став кандидатом у майстри спорту, потЁм — дзюдо... А коли потрапив до школи карате, то вже там Ё залишився.
— Себто, ви тренувалися ще "в пЁдпЁллЁ"?
— Так. Ми переховувалися. Мали проблеми з мЁлЁцЁєю.
— Що таке модна лЁтература?
— ТрЁлери. Також доволЁ популярна сумЁш фантастики Ё бойовика. Слов’янське фентезЁ, де бЁгають рЁзнЁ перуни, свароги, дажбоги, волхви ганебнЁ, всЁлякЁ Івани на сЁрих вовках тощо. ВтЁм, цЁ жанри швидко вЁдЁйдуть на третЁй план.
— Як довго протримається мода на фентезЁ?
— Чистий жанр фентезЁ залишиться для шанувальникЁв Конана. Але це навЁть не жанр. ДосЁ ще нЁхто не сформулював, що таке фентезЁ.
Інтерв’ю Михайла Бриниха © 1998